Смерть, страх смерті та технології — основна суть «Білого шуму».
«Хто помре першим?» — одвічне питання Джека Гледні, він чи Бабетта, Бабетта чи він, хто ж буде першим?
Загалом основний текст роману фокусується на побутових перипетіях щоденного життя Джека і Бабетти, та їхніх сімох дітей від різних шлюбів. Часом це чудернацько, заплутано, часом це просто потік свідомості, де всі думки, так чи інак, зводяться до смерті. Ох, цей американський постмодернізм)
Трохи цитат:
Я боюся померти, сказала вона. — Я весь час про це думаю. Нічого не можу з цим поробити.
– А якщо смерть – це лише звук?
– Електричний шум.
– Ти чуєш його повсякчас. Він звучить звідусіль. Який жах!
– Однорідний, білий.
– Іноді він накочується на мене, – сказала вона. – Іноді він закрадається мені в голову, міліметр за міліметром. Я намагаюся поговорити з ним. «Смерте, не сьогодні.»
— Хіба смерть не є тією межею, що нам так потрібна? Хіба не вона надає життю такий дорогоцінний смак, відчуття значимості?
— Ти навмисно зазираєш смерті в очі. Ти налаштований вчинити саме те, чого люди впродовж свого життя намагаються уникнути, — померти.
— … у світі існують два види людей: убивці і смертники. Більшість із нас є смертниками. У нас не та вдача, не та шалена пристрасть чи що там потрібно, аби бути вбивцею. Ми дозволяємо смерті відбутися. Ми лягаємо і помираємо. Але лише подумайте, що таке бути вбивцею. Подумайте, як це захопливо, теоретично, убити людину в протистоянні віч-на-віч. Якщо вона помре, ви житимете. Убити її — значить отримати кредит на життя. Чим більше людей ви вбиваєте, тим більше накопичуєте кредиту. Це пояснює численні різанини, війни, страти.
Залишити відповідь