Назва книги: «Ми завжди жили в замку»
Автор: Ширлі Джексон
Жанр: Горрор
Кількість сторінок: 240
Видавництво: Жорж
— Мерікицю, — каже Конні, — чаю не скуштуєш?
— Ні! – говорить Мерікиця. — Ти мене отруїш.
— Мерікицю, — каже Конні, — може, хочеш спати?
То на кладовищі в землю можем закопати!
Наглухо загороджений замок зі скошеною огорожею, хвіртка легко відкривається, це місце воліють обходити стороною. А якщо вже не пощастить опинитися поруч, найкраще — втиснути голову в плечі і дуже швидким кроком, йти не озираючись. Про замок і його мешканців, ходить безліч дивних пліток.
Це тихе місце здається диким і незайманим. Цей замок завжди належав родині Блеквуд. Тут живуть вісімнадцятирічна Мерікиця, яка застрягла у розвитку, вона мріє полетіти на Місяць і закопує на території маєтку все, що тільки можна, так би мовити «чаклує»; Двадцятивосьмирічна Констанція, ізолювала себе від світу, займається садом і приготуванням їжі; і дядько Джуліан, який пише книгу про день отруєння, не завжди усвідомлює де він знаходиться і хто його оточує. А ще в них є кіт Йона.
Шість років тому це була велика родина, але за однією звичайною вечерею практично всі були отруєні миш’яком, підмішаним у цукор. Вижили: молодша дочка глави сім’ї Мері-Кетрін, яка була відсутня за вечерею; її старша сестра Констанція, яка не їсть цукор; та їхній дядько Джуліан, який став інвалідом після дози миш’яку. Хто був отруйником, його мотиви — до кінця не зрозумілі.
Вони живуть майже в повній ізоляції, тільки Мері двічі на тиждень ходить в селище в крамницю за продуктами і в бібліотеку. Констанція, хоч і була виправдана у справі про отруєння, ніколи не виходить за межі маєтку. Місцеві жителі ненавидять сім’ю за їхню зневагу та багатство, і ця ненависть передалася їм «з молоком матері» з давніх-давен. Сестри не зважаючи ні на що живуть щасливо у своєму маленькому й дивному світі. Ситуація стає ще дивнішою з приїздом двоюрідного брата Чарльза.
Події, що відбуваються далі — суцільне божевілля, напруження та абсурд.
Загалом мені сподобалось, чудовий невеличкий готичний роман для осінніх вечорів 🍁🍂
— Бідолашні чужаки, — сказала я. — У них стільки страхів.
— Ну, — зауважила Констанція, — я боюся павуків.
— Ми з Йоною подбаємо про те, щоб жоден павук до тебе не наблизився. Ох, Констанціє, ми з тобою дуже щасливі.»
Залишити відповідь