Назва книги: «Моя сестра — серійна вбивця»
Автор: Оїнкан Брейтвейт
Жанр: Трилер
Кількість сторінок: 248
Видавництво: Потяг
Коротко про сюжет
Темна, кумедна й провокаційна історія про двох сестер, між якими любов переплітається з токсичністю, а лояльність — із втомою.
Коріді — медсестра, яка живе за правилами. Вона точна, спокійна, розважлива й звикла тримати емоції під контролем. Єдине, що вибиває її з рівноваги, — це її молодша сестра Айолі. Айолі красива, легковажна, егоїстична і… має дивну схильність до того, щоб «прибирати» своїх бойфрендів після сварок. Кожного разу вона називає це самозахистом.
І щоразу Коріді приходить на допомогу — миє, витирає, замітає сліди, змушуючи себе вірити, що вчиняє правильно. Кров — густіша за воду, і в їхній сім’ї це не просто приказка. Але коли Айолі починає зустрічатися з Тейдом — лікарем, у якого Коріді вже давно закохана, — баланс тріскається.
Чи здатна любов до сестри переважити все інше — навіть почуття провини, страх і ревнощі?
Мої думки
Останнім часом у мене з читанням якось не клеїться — нічого не зачіпає надовго. Хотілося простої, але яскравої історії, яку можна проковтнути за один вечір. І «Моя сестра — серійна вбивця» виявилась саме такою.
Короткі розділи змушують гортати сторінки одну за одною, а після фіналу залишається дивне відчуття — ніби посміхаєшся, але всередині трохи моторошно. Суміш чорного гумору, гіркоти й тихого морального дискомфорту, який не відпускає.
Мені сподобалася головна героїня. Коріді — не типовий персонаж трилера. Її холодний розум, практичність і стриманість — це не байдужість, а спосіб виживання. Вона бачить усе чітко, без романтизації, без ілюзій. Її внутрішній монолог —поєднання болю, спокою й іронії.
У той час як її сестра Айолі живе імпульсами, Коріді — людина порядку. І саме завдяки цьому протиставленню між ними народжується напруга, яка тримає до останньої сторінки.
Стиль оповіді сухий, мінімалістичний, але надзвичайно виразний. Кожне речення точне, без жодного надлишку, і водночас сповнене енергії. У цій простоті — вся сила. Авторка не моралізує, не драматизує — вона просто показує, як виглядає життя, коли добро і зло давно втратили чіткі межі.
І хоч сюжет звучить як кримінальна історія, насправді це психологічна драма про сестринство. Про відповідальність, яку ми несемо не тому, що хочемо, а тому, що не можемо інакше. Про те, як родина може бути одночасно притулком і пасткою.
Цей роман змушує ставити запитання:
Що важливіше — правда чи лояльність? Совість чи любов?
І скільки ще разів можна пробачати того, хто руйнує все навколо?
Як дебют — книга чудова. Розумна, дотепна, гостра, наповнена чорним гумором і спостереженнями, які залишають після себе легке запаморочення.
Вона коротка — але проникає глибоко.
Залишити відповідь