«Виголошення лоту 49» Томас Пінчон

…Our beauty lies in this extended capacity for convolution.

Останнім часом у мене якось так виходить, що постійно шукаю щось коротке й атмосферне для вечірнього читання — таке, щоб і розум зачепити, і душу трохи зігріти. Учорашній день був не надто вдалий, за вікном накрапав дощ, тож залишалося лише обрати ідеального книжкового супутника під цей настрій.

Вибір, зрештою, став очевидним — Пінчон. Дістала зі стосика постмодерністів «Виголошення лоту 49», приготувала чай і щось смачненьке, загорнулася в плед і занурилася в читання…

Наскільки ж крутезною виявилася книга! Це якраз одна з тих книг, після яких хочеться просто посидіти в тиші й переварити все, що щойно прочитала. Пінчон створив настільки дивний, химерний світ, що спершу здавалося — це жарт, пародія на шпигунський трилер чи інтелектуальний експеримент. Але сторінка за сторінкою зрозуміла, що за всією цією маячнею ховається щось значно глибше.

Головна героїня, Едіпа Маас, одного вечора повертається додому після таперверської вечірки та дізнається, що покійний коханець залишив їй чималий спадок. В ході дальших подій, вона випадково (чи ні?) натрапляє на таємну поштову організацію, яка, можливо, існує паралельно з офіційною системою. Звідси починається низка чудернацьких відкриттів, підозр, алюзій, дивних символів і параної, що розростається, мов павутина. Читаєш — і ніби сам стаєш частиною змови: починаєш бачити знаки всюди, ловиш натяки, шукаєш сенси навіть там, де їх, можливо, ніколи й не було.

I am having a hallucination now, I don’t need drugs for that.

Мені страшенно сподобалося, як Пінчон грає з культурними та історичними алюзіями. Він змішує все: середньовічні міфи, контркультуру 60-х, технічні деталі, театральні постановки, філософські роздуми. І попри це, текст не втрачає іронії — він водночас серйозний і насмішкуватий, як людина, що розповідає про кінець світу, смачно попиваючи каву.

Але, зізнаюсь, переклад мене неабияк виснажив. Було чимало неточностей, дивних зворотів, які вибивали з ритму. Іноді зупинялась просто тому, що не могла зрозуміти, про що йдеться — аж поки не переключилася на англійську версію. І тоді все стало на свої місця: фрази заграли, стиль ожив, а іронія зазвучала по-справжньому.

Попри мовні труднощі, книга залишила по собі сильне враження. Це не той текст, який читається легко — але він дивним чином затягує. Після нього залишається відчуття, що ти торкнувся якоїсь великої таємниці, просто ще не зовсім зрозумів її сенс.