Назва книги: «Атлас, описаний небом»
Автор: Горан Петрович
Жанр: Роман
Кількість сторінок: 256
Видавництво: Комора
Перший прочитаний мною роман Горана Петровича. Чудовий, химерний, місцями меланхолійний. З легкої руки і рекомендації Мілорада Павича (тепер все, що рекомендує цей пан, автоматично заноситься до TBR) взялася за прочитання і не пошкодувала. Отож…
Уявіть собі, що ви сидите в своїй невеличкій кімнаті на окраїні Богом забутого міста, де кожен звук знайомий напам’ять, а день розгортається за звичним сценарієм. І раптом думками ви вже на другому поверсі дивного будинку з дахом кольору неба. Над головою — жодної стелі, лише відкрита височінь, і ви слухаєте її тихий подих, ніби там прихована відповідь на щось дуже особисте. І з’являється сумнів: це справді сталося чи ця історія народилася лише для того, щоб утримати у вас світло й не дати йому згаснути?
Уява працює як внутрішній захист. Вона не дозволяє темряві оселитися глибоко, не дає пам’яті стертися до порожнечі. Завдяки їй тепло тримається навіть у найзвичайнішому дні, і над вами раптом відчувається простір ширший, ніж просто небо.
Саме так сприймається цей роман — ніби перед вами повільно розгортають мапу, намальовану світлом. Спершу складно провести лінію між містом і небом, бо вони постійно перетікають одне в одне. І вся історія будується на цих тонких, майже невидимих, але вирішальних переходах
На цій мапі раптом з’являється загадкова тітка Деспіна. Дзеркала мають свої напрямки й властивості. Десь існує Місячна шпилька, яку можна здобути лише за особливого збігу обставин. Магічний талісман потребує п’ятдесяти двох складників — і може раптом виявитися, що бракує найважливішого: кількох слів любові, трохи світла й надії, щирого сміху. Усі ці деталі не випадкові — вони творять внутрішню географію роману.
Від цієї книжки варто чекати саме таких моментів: тихого очікування на перламутровій стежці, зустрічі, що змінює хід історії, і персонажів, які з’являються ніби з циркової легенди — щоб навчити когось літати, навіть якщо це «літати» відбувається лише всередині. Тут будуть почуття, легкі й несподівані, як поцілунок із присмаком цукрової пудри. Будуть дрібні жести, що огортають теплом — так, як піна від запашного мила огортає плечі. Це історія про крихкі дива, які здаються неможливими, але стають реальністю, щойно дозволиш собі повірити.
І вся ця магія народжується у цілком конкретному просторі — в Белграді. «Атлас, описаний небом» — це історія про людей у під’їздах, квартирах, на дахах і водночас про простір над ними. Небо тут виступає своєрідним персонажем, який слухає, запам’ятовує, інколи втручається — і місто починає дихати інакше, глибше.
Петрович дивиться на своїх героїв уважно й тепло. Завдяки цьому звичайні люди поступово відкриваються у своїй повноті, а щоденність проявляє шари, які легко не помітити. У його оповіді немає випадкових постатей — кожен має свою вагу, свою інтонацію.
Найбільше мені відгукнулася тема спільноти. Будинок тут — не просто адреса, а окремий всесвіт із власною орбітою. У кожного своя траєкторія, але всі пов’язані між собою невидимими нитками. Простір зберігає пам’ять про тих, хто в ньому живе, а люди мимоволі формують його характер. У під’їздах і на сходах накопичується більше історій, ніж прийнято вимовляти вголос.
Ще один важливий пласт — пам’ять. Роман складається з маленьких людських доль, зібраних у такий собі емоційний атлас. Тут важливі не стільки великі події, скільки відчуття: запах повітря перед дощем, звук кроків уночі, вигляд неба з кухонного вікна. Петрович уважно фіксує те, що зазвичай минає непоміченим.
«Кожний індивід, по суті, є певною і неповторною цілістю, що складається з великої кількості особистостей. І хоча реальне уявлення про них отримати важко, відомо, що їх може бути від кількох одиниць до кількох сотень. Точну кількість неможливо встановити ще й тому, що вона змінюється: протягом життя в людині кілька десятків разів народжуються або помирають окремі особистості.»
Стиль працює стримано й точно. Текст рухається спокійно, кожен образ доречний і живий. А в саму тканину оповіді вплетена Магія. Тому легко прийняти, що небо може стати мапою, дах — межею, а випадкова зустріч змінити внутрішню географію людини.
Для мене ця книга — про здатність бачити більше. Підняти погляд і зрозуміти, що над нами — не порожній простір, а історія, в якій ми всі залишаємо свій слід.
«Атлас, описаний небом» залишає по собі відчуття тихої радості й легкого суму водночас. Ніби ти щойно повернувся з прогулянки знайомими вулицями — і раптом зрозумів, що вони набагато більші, ніж здавалися. І що над кожною історією завжди є ще одна — написана небом.
Рекомендую!
Залишити відповідь