«Кумедна історія» Емілі Генрі

Назва книги: «Кумедна історія»

Автор: Емілі Генрі

Жанр: Роман

Кількість сторінок: 432

Видавництво: ARTBOOKS

Коротко про сюжет:

Дафна любила слухати, як її наречений Пітер розповідає їхню історію — про випадкову зустріч, закоханість і переїзд у його рідне містечко біля озера. Усе виглядало ідеально, доки не з’ясувалося, що він закоханий у свою найкращу подругу з дитинства — Петру.

Залишившись у чужому місті без підтримки, але з улюбленою роботою дитячої бібліотекарки, Дафна погоджується ділити житло з єдиною людиною, яка справді її розуміє, — Майлзом Новаком, колишнім Петри. Хаотичний і емоційний Майлз — повна протилежність стриманій Дафні, тож їхнє співжиття починається з обережної дистанції.

Та спільний біль і кілька необачних рішень поступово переростають у дивну дружбу й авантюрний задум — удавати, ніби в них усе чудово. Звісно, лише для сторонніх очей… адже починати нове життя з почуттів до колишнього колишньої — це вже занадто. Чи ні?

Мої думки:

Це одна з тих історій, які читаються дуже комфортно, і відчуваються майже як тепла ковдра ввечері після складного дня. Мені справді сподобались вайби маленького містечка, атмосфера спокійного повсякденного життя та коло колег, у якому дружба виглядає щиро й ненав’язливо. Окремий плюс — Майлз як сусід і те, як уважно й турботливо він ставиться до Дафни.

Тут немає ідеалізованих персонажів: бібліотекарка й бармен, звичайні люди зі звичайною роботою, без глянцевого успіху, великих статків чи кар’єрних перегонів. Обом героям за 30, і через певні події (ситуація водночас і невесела, і по-своєму кумедна) вони ніби змушені починати життя заново. Відчуття перезапуску зробило цю історію такою затишною, що читати про це було справді приємно.

Загалом у мене майже все працювало… аж до моменту стандартних драм і непорозумінь. Саме там я відчула певну відстороненість. Хоч авторка й намагається пояснити ці конфлікти емоційним станом героїв, мені вони здалися надто знайомими й недостатньо переконливими, тож співпереживання не виникло.

Так само залишилися питання до самих стосунків. Відчувалася невпевненість героїв у собі, і одне в одному, в їхніх діях і бажаннях, що досить таки важко уявити, на чому саме це все може триматися далі.

Перехід Майлза від стосунків із Петрою до закоханості в Дафну видався мені недостатньо пропрацьованим, ніби між цими емоціями бракувало важливих ланок. Його поведінка наприкінці історії тільки загострила ці сумніви.

У підсумку це тепла, спокійна історія з приємною атмосферою та близькими до реальності героями, яка добре працює як комфортне читання. Але емоційно вона для мене не стала по-справжньому глибокою через надто знайомі сюжетні ходи (пані Генрі досить часто таким грішить) й не до кінця переконливу романтичну лінію.