Пиятика — це така мерзота!
Я ніколи не приховувала нестримного бажання віднайти свого автора серед французьких письменників. Наскільки мені не імпонує сучасний Філіпп Бессон, настільки мені сподобався своєю авангардністю і химерністю Борис Віан, але хотілося таки чогось класичного і так, щоб аж мізки зашкварчали.
Надивившись відео на YouTube про французьких письменників, я зацікавилася Емілем Золя — вже дуже так добре нахвалювали його “Терезу Ракен”, але була проблемка — перекладу на українську нема, а читати французькою такі твори не берусь.
Ще через пару відео почула про цикл «Ругон-Маккари» і рекомендацію починати читати його саме з “Пастки”(кажуть, що інші книги можуть відштовхнути своєю надмірною описовістю). Яким же ж примєним було моє здивування, коли дана книженція була в наявності та ще й у видавництва “Жупанського”. Пан Жупанський фігні не видасть, то точно. Пару кліків мишкою, книга в корзині, книга вже їде до мене і ось ця зустріч і нестримне бажання читати вже і зараз.
І от сьогодні дочитала «Пастку» — і мушу визнати, що це було шедеврально! Пан Еміль Золя автоматично потрапляє в улюблені французькі автори (пане Віане прошу трохи посунутися з п’єдесталу).
“Пастка” — не якийсь там звичайнісінький роман, це занурення у безжально пекуче нутро XIX століття, у вулиці робітничого Парижа, де надії тонуть у вині, а мрії гаснуть у брудних тавернах.
Золя з хірургічною точністю розтинає не тільки побут, а й людські душі — показує, як бідність, злидні та байдужість суспільства тягнуть людей у прірву. Водночас у кожному його описі є щось ніжне, співчутливе. Він не звинувачує своїх героїв — він мовчки поруч із ними, у тій самій тісній кімнатці, де вже нічим дихати.
Що в нас по сюжету?
“Пастка” розповідає історію Жервези Маккар, молодої прачки, яка намагається вибудувати гідне життя в робітничому районі Парижа. Покинута своїм першим коханцем Лантьє, вона з двома дітьми опиняється в скруті, але завдяки працьовитості та мріям про краще майбутнє знаходить нове кохання — покрівельника Купо. Їхнє життя спочатку здається обнадійливим: Жервеза відкриває власну пральню, а Купо працює, підтримуючи сім’ю. Проте поступово алкоголь, бідність і суспільний тиск затягують їх у вир деградації. Роман безжально зображує, як мрії Жервези руйнуються під вагою соціальних умов, особистих слабкостей і згубного впливу оточення.
Жервеза Маккар: Трагедія мрійниці
Жервеза — серце роману, і її історія викликає одночасно співчуття й розпач. Вона починає як сильна, працьовита жінка, сповнена надій. Її мрія про власну пральню символізує прагнення до незалежності та гідного життя. Золя майстерно описує її внутрішню боротьбу: Жервеза не ідеальна, вона має слабкості, але її бажання забезпечити краще майбутнє для дітей і створити затишок у домі роблять її надзвичайно людяною.
Моя мрія — це спокійно працювати, завжди мати шматок хліба, жити в якійсь більш-менш чистій кімнатчині.
… насамкінець ще можна побажати померти у власному ліжку… Прогарувавши весь вік безпритульною, я б воліла померти у своєму ліжку, у своїй домівці.
Проте життя поступово ламає Жервезу. Її працьовитість не може протистояти зовнішнім обставинам: повернення Лантьє, алкоголізм Купо, фінансові труднощі та заздрість оточення. Золя зображує її занепад із болісною деталізацією — від гордої власниці пральні до зламаної жінки, яка втрачає все. Сцена, де Жервеза вперше напивається, є переломною: це момент, коли вона піддається “пастці” алкоголю, і відчувається, як її мрії остаточно розсипаються. Жервеза викликає глибоке співчуття. Її падіння не лише результат особистих помилок, а й наслідок суспільної системи, яка не дає їй жодних шансів на хороше майбутнє.
Лантьє: Каталізатор трагедії (відвертий шмат лайна)
Про Лантьє хочеться кричати — настільки він дратує своєю безкарною руйнівністю. Це перший чоловік Жервези, батько її дітей, і саме він запускає ланцюгову реакцію довгих страждань, що поступово ламають життя Жервези. Спершу він просто тікає, залишивши Жервезу саму з малюками, без грошей, без підтримки. Але коли вона вже стає на ноги, коли з’являється Купо, дах над головою і нова надія — Лантьє повертається. Тихо, слизько, впевнено — і не сам, а з хаосом під пахвами.
Він ніби постійно поруч, вічно на горизонті, наче зіпсована зірка, що притягує й обпікає. Його присутність роз’їдає все: шлюб Жервези, впевненість Купо, стабільність у домі. Золя зображує його майже демонічно — чарівного, але отруйного. Він не головний герой, але саме через нього все летить у прірву. Він маніпулює, використовує, зваблює, розкидає вогонь скрізь, куди ступає.
Мені особисто Лантьє був ненависний — не просто як персонаж, а як символ. Він — обіцянка легкого життя, яка насправді обертається прірвою. І найстрашніше, що в ньому — багато від реальності. У кожному середовищі є такі «Лантьє» — харизматичні руйнівники, за якими ідуть, не розуміючи, що попереду тільки занепад і порожнеча.
Купо: Від робітника до жертви алкоголю (ще один шмат лайна)
Якщо хочеш, щоб у хаті панував мир, чоловіка треба тримати на довгому припоні.
Спершу — надія Жервези. Потім — її тягар. Його травма стає символічною: він уже не може бути “чоловіком у повному сенсі”, не може працювати — і все більше скочується в апатію, потім у пияцтво і жалюгідне існування. Він не кат, але й не жертва. Просто ще одна людина, розчавлена світом, який не вміє берегти слабких.
Особливо вражають сцени в таверні “Пастка”, де Купо проводить дні, жлуктаючи абсент. Золя дуже натуралістично показує фізичні та психологічні наслідки алкоголізму — від тремору до делірію. Купо стає символом того, як робітничий клас, не маючи доступу до належної підтримки, стає жертвою залежності. Його смерть — одна з найтрагічніших фінальних сцен роману, яка тільки підкреслює безжальність долі.
Лорійо: Заздрість і лицемірство
Сестра Купо, яка з перших сторінок викликає тривогу. В її погляді — отрута. В її словах — агресія, приниження, презирство. Вона — носій жорстокої моралі, патріархальних уявлень, людина, що живиться чужими поразками. Вона завжди “краще знає”, як має бути. І завжди “спостерігає”, як інші падають. Але руки ніколи не простягає.
Сьогодні зранку, не встиг він ще й з ліжка встати, а вже довелось позичити їм десять франків, без яких не вдалося б усе як слід влаштувати… І що це за наречена, на весіллі якої нема жодного її родича?!
Золя майстерно зображує Лорійо як типових представників робітничого класу, які, замість підтримувати одне одного, поглиблюють розкол через заздрість і чутки. Їхня поведінка — це ще одна “пастка”, яка ускладнює життя Жервези, адже вона втрачає соціальну підтримку, так необхідну для виживання.
Гуже: Світло в темряві
– Не всі жінки схожі на вас, пані Купо. Якби всі жінки були такі, як ви, то я б одружився на десятьох одразу.
Гуже, коваль і друг сім’ї, є одним із небагатьох позитивних персонажів роману. Його працьовитість, доброта та стриманість контрастують із занепадом інших героїв. Гуже закоханий у Жервезу, але поважає її шлюб із Купо, що робить його постать ще більш благородною. Він пропонує Жервезі шанс на нове життя, але вона, затьмарена горем і залежністю, відкидає його.
Золя використовує Гуже, щоб показати, що навіть у найтемніших умовах є люди, які зберігають гідність. Однак його нездатність врятувати Жервезу підкреслює безсилля окремої людини проти суспільних сил. Його присутність — тиха, але надзвичайно сильна. Саме він уособлює те життя, яке Жервеза могла б мати, якби світ був хоч трохи справедливішим.
Нана: Донька, приречена на занепад
Дитина, яка росте в атмосфері алкоголю, сварок, злиднів і відчаю. Нана ще юна, але її поведінка — від кокетства до втеч із дому — вказує на те, що вона успадкувала не лише гени, а й соціальну приреченість своєї матері.
Шмагання не допомагало. Вони лупцювали її, а вона все одно поверталася до їхньої оселі як до якоїсь нічліжки, де можна тиждень-другий пожити.
Золя зображує Нану як жертву обставин, але водночас як постать, яка обирає власний шлях, хай і трагічний. Це обурює. І гірко — бо Жервеза хотіла іншого життя для доньки. А отримала ще глибшу рану.
– Та скільки можна, мамо?! Краще нам не говорити про чоловіків. Свого часу ти робила, що хотіла, от і я роблю, що хочу.
– Як? Що? — белькотіла Жервеза.
– Атож, я ніколи тобі цього не казала, бо воно мене не стосувалося, але ти анітрохи не соромилася. Я частенько бачила, як ти вешталася по пральні в самій сорочці, поки тато хропів… Якщо тепер тобі таке не подобається, то подобається іншим. Дай мені спокій, не треба було показувати прикладу!
Між іншим, про неї є окрема книга в циклі — “Нана”.
В чому ж геніальність “Пастки”?
Геніальність та сила «Пастки» — у тому, як Золя змушує не просто бачити занепад, а відчувати його під шкірою. Його талант — у здатності поєднати натуралістичну точність із живим, болісним співчуттям. Він не моралізує, не засуджує — просто показує, як усе працює: як бідність, важка праця, відсутність підтримки й дешевий алкоголь змикаються в те саме коло, з якого неможливо вирватися.
Його описи — немов кадри з фільму, тільки ще гостріші: липкі таверни, вулиці з запахом поту й бруду, тісні кімнати, де вмирають мрії. І все це — не для ефекту, а щоб занурити у світ, де живуть (а часто й доживають своє нице і жалюгідне життя) герої. У цьому пеклі він усе ж знаходить місце для поезії — у погляді Жервези, у мовчанні Гуже, у дитячій тіні Нани.
Цей роман — не просто про конкретну родину чи район. Це — звинувачення системі, яка стискає, паралізує, не дає шансу. І саме тому «Пастка» залишає після себе не лише сум, а й гнів. Бо вона чесна. Без прикрас. І неймовірно жива.
Навіть у 2025 році роман залишається актуальним, адже проблеми бідності, залежності та соціальної нерівності нікуди не зникли.
«Пастка» — це пастка в прямому сенсі. Алкоголь — як наркотик масової згоди. Сусіди — як соціальні контролери. Ілюзія респектабельності — як петля, що стискається з кожним днем.
Залишити відповідь