Продовжую знайомитися з латино-американськими авторами та магічним реалізмом. Якось випадково гортала стрічку Goodreads та й вирішила пошукати, щоб то почитати — це мусило бути щось коротеньке та досі невідоме. Цього разу вибір впав на Каролса Фуентеса.
«Лялька-королева»
Оцінка: ⭐⭐⭐⭐⭐
Це коротке оповідання прочиталося за годину, а в думках вже декілька днів. Здається зовні — проста історія. Головний герой — успішний чоловік, йому вже 29, у нього є гарна освіта, робота та певне становище у суспільстві. І ось одного разу він прибирає книжкові полиці й знаходить в улюбленій книзі дитинства записку від старої знайомої «Ни забувай мине і преходи по цьому малюнку» і з картою намальованою на звороті.
Хоч-не-хоч, він згадує дівчинку Аміламію зі свого бурхливого дитинства. Колись давно він завдав їй болю, не попрощався, не вибачився, просто зник. З того часу вони не бачилися. Записка стає шансом дізнатися про неї все. Невже це туга, чи любов, а може невимовне бажання зрозуміти, чи залишилося щось від тієї дитини, і чи ще можна щось змінити. З цією метою він вирушає в дім, де колись жила Аміламія. Чи вдасться їм зустрітися? Адже дівчині вже 22 роки, можливо, вона заміжня чи у неї є вже діти?
Фуентес пише беззаперечно проникливо. Читаєш — і згадуєш свої дитинство та молодість. Напевно, у кожного з нас у пам’яті залишився хтось, з ким хотілося б зустрітися вже зараз, у зрілому віці.
А життя настільки підступне, що або не дає такої можливості, або відкладає її на невизначений термін. Часто люди зустрічаються вже на тому світі — коли й питати вже нічого не хочеться. І так усе зрозуміло.
Особисто для мене ця історія — про чоловічу гординю, яка обертається порожнечею. Герой приїздить, мов король, до свого колишнього міста: з титулами, успіхом, блиском. Але все, що його зустрічає — це глуха, липка тиша. Ніхто не чекає на нього. Ніхто не прагне його виправдань. І найстрашніше — людина, якій він, можливо, найбільше хотів щось сказати, вже не в змозі чути.
Проза наче дихає — нею легко ковзаєш, але раптом у тобі щось стискається і не відпускає. З кожною сторінкою оповідь ставала більш задушливою, як сон, з якого неможливо вирватися.
І найболючіше — фінал. Він не трагічний у класичному сенсі. Він тихий, але безжальний. Як життя.
Фуентес тут не розважає — він роздягає. Показує, скільки в кожному з нас залишилось від дитини, яку ми не вберегли. А може, і зрадили.
«Лялька-королева» — це не любовне оповідання, попри те, що його часто так класифікують. Це текст про провину, що живе під шкірою. Про тягар, який ми несвідомо тягнемо за собою роками, поки він не вистрілить з тиші. Про минуле, яке не просто наздоганяє — а паралізує.
Залишити відповідь