Надзвичайно символічна, гнітюча й водночас інтелектуально насичена книга. Вперше я її не осилила: тиск атмосфери, відчуття безвиході та повільне згущення абсурду виявилися надто важкими. Повернення до роману згодом дало зовсім інший досвід — уважніший і глибший.
У центрі сюжету — ентомолог Нікі Дзюмпей із Токіо, який вирушає на пошуки рідкісних комах. Через випадковість він залишається на ніч у віддаленому селищі, де люди мешкають у піщаних ямах. Зранку з’ясовується, що драбина, якою він спустився, зникла. Жінка на ім’я Кіоко пояснює: щоденне вигрібання піску — єдиний спосіб вижити, і тепер це також його обов’язок. Так Нікі опиняється в замкненому просторі, де дні зливаються в монотонний цикл роботи.
“The beauty of sand, in other words, belonged to death. it was the beauty of death that ran through the magnificence of its ruins and its great power of destruction”
Пісок у романі — значно більше, ніж фізична перешкода. Це образ безперервних, виснажливих і на перший погляд беззмістовних зусиль. Він нагадує, що життя не піддається повному контролю, а людські намагання часто не дають відчутного результату. Образ Нікі, який раз за разом вигрібає пісок, неминуче викликає асоціації з Сізіфом. Та на відміну від міфу, тут важливий не сам процес, а внутрішний зсув: герой поступово намагається надати цьому існуванню сенс і знайти у ньому власну цінність.
Роман багато говорить про свободу й вибір, але робить це без прямолінійних декларацій. Самореалізація Нікі — його захоплення ентомологією, прагнення зафіксувати й назвати рідкісне — контрастує з реальністю, де індивідуальні амбіції стираються рутинною необхідністю. Минуле втрачає вагу, залишається лише теперішній момент і питання: чи можливий вихід із патової ситуації, якщо сама система не виглядає насильницькою?
Фінал роману справді дивує. Остаточний вибір Нікі змушує переосмислити все прочитане і поставити неприємне, але точне запитання: де проходить межа між прийняттям і поразкою, між свободою та звичкою жити в обмеженнях.
Загалом «Жінка в пісках» — це філософський роман, який не дає розради й не пропонує готових відповідей. Він повільно, майже непомітно змінює фокус сприйняття, змушуючи побачити, скільки «піску» ми вигрібаємо щодня — і чому продовжуємо це робити.
Залишити відповідь