Оцінка:⭐️
Ця книга отримала багато схвальних відгуків, навіть стала Лауреатом Букерівської премії в 2023 році, але для мене стала розчаруванням. Ідея створення сховища спогадів, де люди можуть повернутися у минулі епохи, здавалася цікавою, але її реалізація виявилася непослідовною і перевантаженою.
Якщо коротко про сюжет, то тут він крутиться навколо загадкового психіатра на ім’я Ґаустін. Він відкриває клініку, у якій успішно лікує пацієнтів із хворобою Альцгаймера, повертаючи їх у щасливі часи їхнього минулого за допомогою Часосховищ (кімнат облаштованих відповідно до різних років). Хто цей Ґаустін ніхто не знає, чи це реальна постать, чи ‘альтереґо’ оповідача, а може й примара. Невдовзі його ідея призведе до низки масштабних і непередбачуваних подій на цілому європейському континенті.
Основною проблемою книги є її хаотичність. Роман наповнений фрагментами, які часто здаються непов’язаними або зайвими. Автор намагається охопити надто багато тем — історичні травми, ностальгію, екзистенційні питання — але робить це поверхнево. У результаті сюжет розпадається на мозаїку думок і епізодів, що втомлює і заважає повністю зануритися в історію.
Головний герой, оповідач, залишається майже безликим. Його мотивація і внутрішній світ не розкриваються достатньо, щоб викликати співчуття чи цікавість. Інші персонажі також здаються шаблонними, часто використовуються лише для передачі тих чи інших авторських ідей, а не як повноцінні учасники сюжету. Через це створюється враження більше схожості на есе, ніж на роман.
Щодо філософських роздумів, то у «Часосховищі» вони часто здаються надмірними і штучними. Ґосподінов постійно повертається до теми часу, пам’яті та минулого, але замість того, щоб якось інтегрувати ці ідеї у сюжет, він просто навантажує текст безкінечними абстракціями.
Тобі не належить ніякий час, жодне місце не є твоїм. Те, що ти шукаєш, не шукає тебе. Те, що тобі сниться, не снить тебе. Знаєш: в іншому місці й іншому часі щось було твоїм, тому нишпориш у кімнатах і днях минулого. Але якщо знаходиш правильне місце, хибним є час. Якщо знаходиш правильний час, місце — не те.
Не можу погодитися з твердженням про геніальність цієї думки. Я народилася в конкретний час і відчуваю себе частиною саме цього моменту. Моє «я» належить тут і зараз, а не шукає ілюзорного щастя в інших епохах. Прагнути знайти «кращий час» здається мені марною ідеєю — адже справжнє життя відбувається лише в теперішньому.
Фінал залишає багато питань без відповідей і створює відчуття незавершеності. Замість того, щоб підсумувати або надати глибокий висновок, автор ніби ухиляється від фінальної крапки, залишаючи з відчуттям, що весь цей шлях не привів до чогось суттєвого.
Кінець роману – наче кінець світу. Краще не наближати його.
Я ніколи не любив завершень, не пам’ятаю кінцівки жодної книжки, жодного фільму. Можливо, є така хвороба – непам’ять закінчень? Та й чи аж так важливо пам’ятати кінець (так чи так передбачуваний)?
Читати чи ні — вирішувати вам.
Залишити відповідь