Історія про долю, втрати, любов і маленькі дива, що трапляються навіть у найнесподіваніші моменти. Тут є особлива атмосфера — тепла, сповнена побутових деталей, які роблять її схожою на кінематографічний спогад. Читаючи перші сторінки, я відчула, як ця книга огортає своєю атмосферою, немов плед у дощовий день. Але, на жаль, з подальшим розвитком сюжету це все втратило свій магнетизм.
Щоб не дуже спойлерити анотацією (будь ласка, не читайте її перед прочитанням), скажу так — роман «Те, що видно звідси» складається з трьох частин, кожна з яких охоплює різні періоди життя Луїзи: спочатку їй десять років, потім трохи більше двадцяти, а в фінальній частині — за тридцять. Всі події обертаються навколо її історії, а життя мешканців Вестервальду (і навіть одного японця) переплітаються з її долею, ніби нанизані на спільну вісь часу. Текст читається легко й невимушено, немов сама історія розповідає себе, а авторка щедро вплітає метафори, надаючи оповіді особливого звучання.
Що мені сподобалося?
🏡 Перша частина – чудова!
Атмосферна, пронизана чарами буденності, майже казкова. Дуже сподобався образ бабусі Сельми та її містичний дар передчувати смерть через сни про окапі. Це додавало історії легкого фаталізму, а водночас — тепла й глибини. Саме тут для мене найбільше відчувалася глибина книги: як герої реагують на передбачення, як намагаються осмислити своє життя перед можливою смертю. І навіть зловила декілька флешбеків у минуле. Пригадую як з бабусею в дитинстві тлумачили сни з допомогою старенького затрапезного сонника. Ой, що ж то за атракція була. Ми відслідковували сни, дні в які, ці сни снилися, і знаєте що? Більшість з них збувалася 👻 Ось так от 😁
🏡 Колоритні персонажі
Мешканці села — окремий світ, наповнений милими і часом сумними історіями. Кожен із них має свою особливість: апатичний оптик, сувора мати Луїзи, яка не вміє говорити про почуття, скептичний монах, який виявляється не таким вже й спокійним, як можна було б подумати. Вони тут не просто тло для головної історії, вони — її суть.
🏡 Магія буденності
Мені дуже сподобалося, як авторка описує прості моменти: розмови за чаєм, довгі прогулянки, випадкові зустрічі. Це додає якоїсь ніжності й справжнього відчуття життя, де щось велике ховається в дрібницях.
А тепер перейдемо до того, що мені не сподобалося 😬
🖍 Друга і третя частини були занадто затягнутими, відверто історія починала втрачати оту початкову динаміку. Спершу мені здалося, що сюжет піде вглиб, розкриваючи ще більше внутрішніх переживань героїв, але натомість він просто розтягнувся. Деякі події здавалися не такими значущими, а місцями — навіть зайвими.
🖍 Найбільшим розчаруванням для мене стала любовна лінія між Луїзою і Фредеріком
Якби ця історія обійшлася без кохання між цими двома, то беззаперечно вона була б тільки кращою. Вони здаються якимись відірваними один від одного: ні справжнього розвитку почуттів, ні глибокого зв’язку. Уся їхня любов виглядала лише ідеєю, яка ніколи по-справжньому не ожила. Таке враження, що ця лінія була додана просто для того, щоб вона просто була, але загалом це не додало історії ні нових сенсів, ні емоцій.
🖍 Не завжди логічна поведінка Луїзи
Луїза як персонаж у дитинстві здавалася цікавою, чуйною, але коли вона дорослішає, її вчинки іноді викликали лише подив. Її життя рухалося далі, але завжди було таке відчуття, що вона застрягла у власному минулому. Від неї хочеться більше розвитку, усвідомлення, але цього не вистачає. Можливо це все зумовлено тим, що її виховувала бабця, а батьків не було поруч в потрібні моменти. Хто зна, хто зна…
Хочу ще трішки повернутися до відносин Фредеріка і Луїзи 🤔
Якщо оцінювати їхні стосунки окремо від усього сюжету, то вони мали потенціал стати трагічною історією про нездійсненне кохання. Але не так склалося як гадалося.
🧑🏻🦱 Фредерік — загадковий і відсторонений персонаж, монах, який начебто має бути недосяжним, але при цьому чомусь дозволяє собі бути емоційно залученим у життя Луїзи. Він відразу не сподобався мені, мене аж голова почала боліти в той момент, коли він з’явився в сюжеті. Реально, він виглядав як беземоціний і тошнотний мудило, який дозволив собі ввійти в життя Луїзи і тримати її на короткому повідку, та ще й на відстані (він жив у Японії), і нічого не обіцяти впродовж 10ти років.
👩🏻 Луїза ж наче зациклена на ньому, але мені незрозуміло, що саме її так зачепило в ньому. Виникає враження, що Фредерік для неї був радше недосяжною ідеєю, ніж справжнім партнером. Він символізував щось бажане, але нереальне – мрію, яка постійно вислизала, не даючи їй рухатися далі. Через нього вона просто зависла зі своїм життям.
Поруч з нею був інший хлопець, який був готовий до серйозних стосунків та міг стати набагато кращим варіантом для Луїзи. Він був тією стабільною основою, яку вона так потребувала, а не тим ідеалізованим образом, за яким вона гналася у випадку з Фредеріком.
І що ж ми маємо в кінцевому результаті? До Фредеріка доходить (як до жирафа на третій день 😐), що він нібито кохає Луїзу і він залишається з нею. А чи надовго це все? Може в скорому часі йому це все обридне і він знову повернеться в Японію? Навіть не хочу знати чим та історія закінчилася.
Скажу вам так — написано гарно, маєте бажання на таку історію, то читайте!
Залишити відповідь