Оцінка:⭐️
We meet again месьє Бессон… 😬
Моє перше знайомство з Філіппом Бессоном відбулося минулого року з «Припини свої вигадки». Ох, скільки ж шуму наробив цей роман. Пам’ятаю, що багатьом він дуже сподобався, аж до того, що висловлення альтернативної думки сприймалося як щось надприроднє, бо це ж пан Бессон, захисник жіночих прав та ще й таку щемку автобіографічну історію кохання написав. Як ви вже могли зрозуміти, тою людиною, що вбила гвіздок поміж всіх, кому сподобалося, була я. В мене навіть кумедна ситуація трапилася навколо цієї книги — посварилася в тіктоці з якоюсь пані суперблогершою, бо бачте посміла зазіхнути на геніальність пана Бессона.
І ось Лабораторія знову перекладає й видає черговий роман цього автора. Я ж не могла собі відмовити у задоволенні й надалі знайомитися з творчістю пана Бессона. Тому пару кліків мишкою, два дні відстежування і ось скарб у мене…
Спокуслива обіцянка глибокого інтелектуального роману про юність, війну, любов і втрату. Але замість цього книга розгорнулася як дивний фанфік про Марселя Пруста, наповнений сумнівною мораллю, стереотипами й відстороненими персонажами. І чому я не дивуюся?)
Що в нас по сюжету? Літо 1916 року. У паризькому небі з’являються зловісні силуети німецьких дирижаблів, а чоловіки один за одним вирушають на фронт.
Шістнадцятирічний Венсан залишається у місті майже сам, оточений надмірною опікою жінок, але для нього це — час безмежної свободи. Усе змінюється, коли він закохується в харизматичного солдата Артюра Валеса й знайомиться з легендарним Марселем Прустом. Листи, наповнені палкими зізнаннями та чуттєвими таємницями, перша пристрасть до французького піхотинця — так починається його шлях у доросле життя.
А тепер, що ж мені не сподобалося:
📚 Найбільша проблема, що вся ця історія виглядає як фанфік про Марселя Пруста, а не самостійний літературний твір. Використання відомої історичної постаті як персонажа апріорі накладає на нього якісь певні очікування, але тут Пруст поданий настільки штучно й гротескно, що важко повірити в його справжність. Він більше нагадує карикатуру на самого себе.
Історична довідка:
Марсель Пруст був гомосексуалом, хоча ніколи відкрито цього не визнавав. Його близькі друзі й біографи підтверджують його стосунки з чоловіками, зокрема з композитором Рейнальдо Ааном та секретарем Альфредом Агостінеллі. У 1897 році Пруст навіть брав участь у дуелі через плітки про його зв’язок із Люсьєном Доде. У 1918 році його ім’я фігурувало в поліцейському рейді на чоловічий бордель. Його сексуальність знайшла відображення в «У пошуках втраченого часу», де є персонажі-гомосексуали та бісексуали.
😬 Я не змогла відчути емпатію ні до одного героя. Вони всі якісь надто відсторонені, холодні, а їхні емоції більше декларуються, ніж переживаються. Венсан, попри молодість, не викликає жодного відчуття живої людини – він радше функція, голос, що веде оповідь.
⛔️ Чітко прослідковується мізогінія в розмовах між Марселем і Венсаном. Особливо з боку Марселя — він дозволяє собі висловлювання, які відверто зневажливі щодо жінок. Це виглядає не як особливість характеру чи атмосфери того часу, а як бездумне підкреслення нібито «високого інтелектуального рівня» їхніх діалогів. Будь-яке подальше згадування жінок віддає певним презирством або байдужістю, і це залишає неприємний відбиток. Пригадаймо «Припини свої вигадки» і чітко вимовлене побажання героя свої бабці «померти, ніж жити таке життя».
🖍 Автор намагається подати Венсана як емоційно зрілого персонажа, але його вчинки говорять протилежне. Він холодний, егоцентричний і вважає, що може одночасно мати стосунки з Марселем і Артюром тільки тому, що вони з різних суспільних верств. Його дії егоїстичні, але вони не мають глибини, що зробило б їх виправданими чи хоча б цікавими.
😐 Марсель викликає огиду своєю поведінкою. Він сам ініціює контакт із Венсаном, запрошує його на зустрічі, а коли дізнається про його зв’язок з Артюром, починає тиснути на юнака, переконуючи, що це збочення і що за таке можна потрапити до в’язниці. Це класичний приклад маніпуляції, яка ніяк не осмислюється текстом критично.
🤨 Окремо варто зупинитися на тому, як у романі романтизується та фактично пропагується розбещення неповнолітніх. Головному герою Венсану всього 16 років, а його коханцем є 21-річний солдат Артюр. Ще більш проблематичним є зв’язок Венсана з 45-річним Марселем Прустом. Автор намагається подати ці стосунки як щось піднесене, інтелектуальне, але насправді вони побудовані на маніпуляціях і нездоровій динаміці влади. Марсель – зрілий чоловік, відомий письменник, який використовує свій статус і життєвий досвід для впливу на підлітка, видаючи це за «романтичне» просвітництво.
Так само й Артюр, дорослий чоловік, який воює на фронті, не бачить нічого поганого в тому, щоб будувати романтичні стосунки з 16-річним хлопцем. Ба більше, його зради виправдовуються «самотністю на війні», що виглядає як чергова спроба замаскувати моральну неприпустимість їхніх відносин.
Така подача викликає сильне відторгнення. Немає жодного критичного погляду на ситуацію, жодного усвідомлення проблематики. Замість цього книга намагається зробити з цієї історії щось прекрасне й трагічне, ігноруючи те, що насправді вона проектує токсичні й небезпечні ідеї.
🩸 Ще трішки про Артюра і його зраду. Його мотивація — нудьга і самотність на війні. Серйозно? Це спрощення й применшення реального жаху військових подій. Він не переживає внутрішнього конфлікту, не проходить жодної еволюції — він просто існує в тексті як ще один штучний елемент.
🤯 Абсурдно фантастичний фінал. Якщо до цього моменту книга ще зберігала видимість серйозності, то фінал її просто руйнує. Виявляється, що Артюр — син Марселя. Це виглядає настільки награно й безглуздо, що залишається лише запитати: «Навіщо?» Цей сюжетний поворот не має сенсу і не додає нічого до загальної історії, окрім ще більшого відчуття абсурду.
Загалом пан Бессон такий Бессон. Не рекомендую!
P.S. Єдиний плюс в тому, що швидко й легко читається. На цьому в мене все. Відверто нічого не маю проти таких історій, але не в цьому випадку.
Залишити відповідь