Назва книги: «Любий Едварде»
Автор: Енн Наполітано
Жанр: Роман
Кількість сторінок: 384
Видавництво: Vivat
Уявіть собі — літак, що летить із Ньюарка до Лос-Анджелеса, зазнає катастрофи, і всі пасажири гинуть, окрім 12-річного Едварда Адлера. Я дізналася, що авторка частково надихалася реальною авіакатастрофою 2010 року: тоді літак, який летів із Південної Африки до Лондона, розбився, і єдиним, хто вижив, був 9-річний хлопчик. Це не історія про ту подію, але саме вона надовго зачепила уяву письменниці й стала поштовхом до створення цієї книги.
У центрі — хлопчик Едвард, єдиний, хто вижив після авіакатастрофи, де загинули всі інші пасажири, включно з його родиною. З цього моменту книга розгортається у двох часових лініях: минуле — політ, знайомство з людьми на борту, їхні маленькі історії; і теперішнє — життя Едварда після трагедії, його спроби зрозуміти, ким він тепер є.
Мені відгукнулося, що авторка не намагається пояснити кожне почуття словами. Багато речей залишаються між рядками — у поведінці, у дрібних реакціях, у тому, як Едвард уникає розмов або не знає, як відповісти. Видно, як він поступово закривається від усього, що нагадує про втрату, і так само повільно, без різких змін, починає знову впускати в життя людей і хоч якийсь рух уперед.
Після аварії він опиняється у тітки Лейсі та дядька Джона. Спершу між ним і Лейсі виникає сильніший зв’язок — вони обидвоєe втратили близьку людину в цій катастрофі. Вони не знають, як правильно підтримувати одне одного, але намагаються, і цього достатньо, щоб з’явилася хоча б якась опора.
Фізичне відновлення описане дуже приземлено: лікарня, тривала реабілітація, тіло, яке довго не слухається. Але ще складніше — зібрати себе всередині. У цьому поруч із Едвардом з’являються люди, які просто залишаються поряд завжди: сусідка Шей, із якою формується справжня близькість, психолог Майк, який не дає готових відповідей, а делікатно підштовхує Едварда до того, щоб той сам знаходив шлях до відновлення, і навіть директор школи з його дивними, але заспокійливими ритуалами догляду за рослинами. Школа для Едварда — окремий виклик: увага до нього, нове середовище, досвід, якого в нього раніше не було, адже він навчався вдома.
Якщо не заходити глибоко в сюжет, це історія, в яку не легко втягуєшся за рахунок людей. Тут багато персонажів, і вони не виглядають випадковими. У літаку — солдат, який летить додому, вагітна жінка, що чекає на пропозицію, смертельно хворий бізнесмен, жінка, яка намагається втекти від свого шлюбу і почати нове життя. Кожному з них дають кілька сцен — і цього вистачає, щоб вони запам’яталися.
Через короткі деталі, діалоги, внутрішні думки з’являється відчуття реальних людей, а не фону. І тоді катастрофа перестає сприйматися як просто трагедія в новинах — вона набуває конкретних облич. Тому, коли читаєш про Едварда, розумієш: він вижив не «один із усіх», а після всіх цих людей, чиї історії обірвалися.
Це сумна історія, але вона не виснажує. Після неї немає порожнечі — радше розуміння, що навіть після втрати життя не обривається. Воно змінюється, і сенс повертається не одразу, а через дрібні речі, через людей, через щоденні кроки. І цей процес у книзі показаний дуже природно, без різких поворотів.
Мені вона сподобалася за цю стриманість і чесність. Тут не намагаються пришвидшити відновлення героя і не тиснуть на емоції. Історія рухається у своєму темпі — і саме тому їй віриш.
Рекомендую!
Залишити відповідь