Є такий стан, який раптово накриває навіть найпалкіших книголюбів — нечитун. Він приходить тихо, без попередження: одного дня просто перестаєш відкривати книги, які ще вчора захоплювали. Ніби між тобою й історіями виростає прозора стіна, а слова, яким довірялося, раптом втрачають смак.
Для мене нечитун завжди був чимось на кшталт затяжної осені всередині — коли хочеться загорнутися в плед і просто дозволити собі нічого не читати. Часом це втома, часом — перенасичення емоціями, а іноді просто життя вимагає більше тиші, ніж сторінок. І це нормально. Бо читання — не марафон, а дихання, і в ньому теж є паузи.
Але є й інші книги — ті, що не просто не читаються, а буквально вводять у стан читальної сплячки. Коли береш — і відчуваєш: ні, не зараз, і, можливо, не в цей сезон життя. Час від часу поповнюю свій список книг, які завели мене в нечитун. Бувало так, що й роками не могла читати. Ось декілька з них:
📚 Теодор Драйзер — «Американська трагедія»
Цей роман я просто не змогла подолати. Суцільна депресія, у кожному розділі! Після цієї книги я втратила інтерес до читання на два роки. Та й я вирішила себе не заганяти і не дочитувати її.
📚 Томас Гарріс — «Мовчання ягнят»
Одного разу моя колега принесла мені цю книгу зі словами: «Якщо ти любиш детективи, тобі точно зайде!» І що ж? Замість захоплюючого сюжету я отримала затягнуту історію, яка тільки викликала огиду. Жахлива, нудна і надзвичайно бридотна.
📚 Дарія Піскозуб — «Машина»
Це було моє перше знайомство з українським фентезі, і, на жаль, любові не сталося. Складалося враження, що я читаю не завершений роман, а чернетку. Весь сюжет здавався непродуманим і сірим.
📚 Мілан Кундера — «Нестерпна легкість буття»
Чесно кажучи, відчуття після цієї книги — як після зустрічі з купою «червоних прапорців». Головний герой Томаш — справжній полігон для аналізу токсичних рис: мізогінія, тиранія, нарцисизм, слабкість… Він наче прототип героя з дарк романів, тільки в класичному виконанні, де його відносини — суцільний хаос.
📚 Ганья Янагіхара — «Маленьке життя»
Це не просто книга, а емоційна м’ясорубка. На перших сторінках історія ще приваблює, та вже скоро занурює тебе в бездонний океан болю й страждань. Це книга, яка мучить і залишає тебе морально виснаженим. Пройшло багато часу, поки я змогла відійти від цієї емоційної подорожі. Якщо чесно, мені здається, що вона залишила слід, який не стерти.
📚 Дуглас Стюарт — «Шаґґі Бейн»
Ця книга відчувається як гірка реальність, яку важко витримати. Опис життя в бідності, безнадії, боротьби з алкоголізмом і постійного зламу мрій — все це стає обтяжливим з кожною сторінкою. Хочеться схопити маленького Шаґґі, витягти його з цього жахливого середовища. Це один із тих романів, який хочеться закрити, щоб не бачити цього болю і бридоти.
📚 «Річка золотих кісток» А.К. Малфорд
Обкладинка та оформлення – бомбезні. Назва – інтригує. А от сюжет… ну таке. Роментезі з ультракрінжовими сценами 18+, від яких хочеться втекти в ліс і не повертатися. Герої – картонні. Сюжет тягнувся, як жуйка з-під лавки. І де обіцяні вовкулаки?! Їх там було менше, ніж моєї мотивації дочитати.
📚 «Зіткнення» Бал Кабра
Моя перша думка: «Навіщо розганяти хокейний любовний роман на майже 600 сторінок?!» Серйозно. Це ж не «Хроніки Буресвітла»! 200 сторінок можна було просто викинути – нічого б не втратили. Головний герой – занадто ідеальний, аж нудно. Головна героїня – якесь дивне поєднання наївності та нелогічності. А сцени 18+ такий крінж, що я аж фізично відчула сором 😳
📚 «Ананасова вулиця» Дженні Джексон
Це мало бути щось на кшталт сучасної соціальної сатири. А вийшло… глянцеве життя багатіїв, які цілими днями грають у теніс і влаштовують вечірки. Драма? Емоції? Глибина? – ні, ні і ще раз ні. Ще й жодного героя, якому б хотілося поспівчувати. Всі викликали або роздратування, або легку огиду. Як ананас із супермаркету: гарний зовні, а всередині – кислий і трохи підгнивший.
📚 «Вище неба» Ліз Томфорд
Все починалося просто чудово – роман читався на одному диханні… рівно до 400-ї сторінки. А потім авторка, ніби за порадою драматичної музи, почала розтягувати сюжет, насипати страждань і лити сльози з кожного діалогу. Головний герой – ідеальний green flag з внутрішніми травмами. Героїня – суцільний комплекс на ніжках. Зійшлися, поцілувались – finita la комедія. Але ні, мусили ще поплакати сторінок двісті. На останній сотці не витримала. Закрила. Видихнула.
Не рекомендую!
А які книги завели вас в нечитун?
Залишити відповідь