Назва книги: «Я, яка ніколи не знала чоловіків»
Автор: Жаклін Арпман
Жанр: Антиутопія
Кількість сторінок: 208
Видавництво: КСД
Коротко про сюжет:
Сорок жінок усе життя провели замкненими в підземному бункері під наглядом мовчазних охоронців, не знаючи, як і чому там опинилися.
Коли наглядачі раптово зникають, жінки виходять на поверхню й вирушають у подорож спустошеним світом у пошуках інших людей — або бодай пояснення тому, що ж з ними сталося.
Мої думки:
Наприкінці листопада, гортаючи анонси від видавництва КСД — уже майже за звичкою — я раптом натрапила на цю книжку й зупинилася.
В англомовному BookTok про неї говорили багато й суперечливо: хтось захоплено порівнював із Маргарет Етвуд та її «Оповіддю служниці», хтось залишався розчарованим. Але саме ця полярність відгуків мене й підкупила.
Тож із приходом грудня я довго не вагалася — новинка опинилася в руках, а я з головою занурилася в читання. І ось що з цього вийшло…
Проза Жаклін Арпман стримана й бездоганно вибудувана — у ній відчувається повільна, болісна невідворотність, яка супроводжує текст від першої до останньої сторінки.
Це камерна дистопія, розказана безіменною жінкою, для якої життя з самого початку було замкненим простором: клітка в підземному бункері й тридцять дев’ять інших жінок поруч.
Попри повну відсутність життєвого досвіду, її оповідь дивує глибиною внутрішніх спостережень. Вона гостро відчуває світ і власні емоції, але водночас постійно сумнівається у власній людяності — ніби дивиться на життя зсередини, не маючи до нього ключів.
Текст читається жваво й легко, без зайвих прикрас, але з відчутною внутрішньою напругою. Історія тримає увагу з перших сторінок: цікаво спостерігати за жінками, за їхнім очікуванням волі та спробами зрозуміти, що ж з ними станеться далі.
Після виходу назовні фокус поступово зміщується. Цікаво було спостерігати, як героїні намагаються вибудувати існування в абсолютно нових і ворожих умовах. Це було уважне, майже документальне спостереження за людською адаптацією до нових умов, самотністю та потребою в сенсі.
Втім, фінальний акцент історії залишив суперечливе враження. Усе зводиться до того, що головна героїня не знала чоловіків у своєму житті — і саме це подається як ключове визначення її ідентичності. Для мене цей висновок видався не надто вдалим. Адже героїня з дитинства опинилася в ізоляції: вона не лише не знала чоловіків — вона взагалі не знала життя, його правил, вибору, свободи, можливостей.
Саме це незнання життя як такого, а не відсутність конкретного досвіду, здавалося б більш точним і глибоким підсумком її шляху. Через це фінал залишає відчуття певного звуження сенсів після дуже багатої й багатошарової оповіді.
Загалом це сильна, атмосферна й інтелектуально провокативна книга, яка змушує думати й спостерігати, але водночас може залишити питання до того, який саме сенс авторка обирає головним.
Залишити відповідь