Назва книги: «Прослуховування»
Автор: Кеті Кітамура
Жанр: Сучасна проза
Кількість сторінок: 432
Видавництво: Ще одну сторінку
Останні кілька тижнів «Прослуховування» постійно траплялося мені на очі. Новинка від «Ще одну сторінку», короткий список Букерівської премії 2025 року, відгуки читачів. А ще — така черга в онлайн-бібліотеці, що чекати довелося б, здається, до наступного Букера. У якийсь момент цікавість перемогла, і я просто купила книгу.
Головна героїня — акторка. Роман багато говорить про образи, які ми створюємо для інших, і про те, як по-різному можемо існувати в різних стосунках. А ще тут є цікавий сюжетний трюк: у певний момент історія ніби розламується навпіл. Читач повертається до знайомих персонажів, але реальність уже трохи інша. Наче після антракту почалася та сама вистава, тільки актори раптом отримали нові ролі.
Анотація виглядає дуже цікаво. Саме тому мене так здивувало, наскільки безликим виявився цей роман.
У ньому є майже всі ознаки сучасної інтелектуальної прози: ненадійна реальність, недомовленість, психологічна напруга, складні сімейні стосунки, фінал, який можна трактувати по-різному. Майже кожна сцена ніби пропонує читачеві шукати прихований сенс. І я шукала. Але що далі просувалася історія, то частіше ловила себе на думці, що шукаю більше, ніж знаходжу.
Кітамура багато пише про сім’ю, дітей, шлюб і близькість між людьми. Проте більшість висновків, до яких зрештою приходить роман, здалися мені доволі очевидними. Люди віддаляються одне від одного. Дорослі діти стають чужими. Ми не завжди розуміємо навіть найближчих людей. Для книги, яка так наполегливо створює відчуття складності, мені цього виявилося замало.
Ще більше мене втомила манера надавати величезного значення дрібним побутовим епізодам. Чоловік не помітив дружину в ресторані. Хтось не поставив запитання. Хтось не договорив фразу. І навколо цього розгортаються сторінки внутрішніх роздумів. Інколи це працює, але значно частіше роман існує на рівні натяків. Він постійно підводить до чогось важливого, втім рідко доходить до конкретної думки.
Я розумію, чому книга має своїх прихильників. Вона акуратно й легко написана, атмосферна і достатньо неоднозначна, щоб кожен міг побачити в ній щось своє. Але що довше я читала, то частіше ловила себе на думці, що невизначеності тут більше, ніж власне думок.
У результаті «Прослуховування» залишило по собі відчуття легкої тривожності та дивної порожнечі.
Книга постійно натякає на великі питання про пам’ять, ідентичність, сім’ю та людську близькість. Проблема в тому, що після останньої сторінки мені так і не здалося, що вона має на них бодай щось цікаве сказати.
Залишити відповідь